“Поясніть, юначе”, – звернувся він до Тора. – “Чому Ви увірвалися на нашу арену без запрошення?”
Тор не встиг відповісти, як раптом прибігли три члени королівської варти. Головний охоронець став, важко дихаючи, і вказав на Тора.
“Він не підкорився нашим наказам!” – закричав він. – “Я збираюся закувати його в кайдани й кинути до королівської темниці!”
“Але ж я не зробив нічого поганого!” – запротестував Тор.
“Невже?” – обурився охоронець. – “А як щодо того, що ти проник у власність Короля без запрошення?”
“Я всього лише хотів отримати шанс!” – крикнув Тор, обернувшись і благаючи лицаря, члена королівської сім’ї, який стояв перед ним. – “Я лише хотів отримати шанс, щоб вступити в Легіон!”
“Цей тренувальний майданчик тільки для запрошених, юначе”, – почувся хрипкий голос.
У коло зайшов воїн років п’ятдесяти, широкий і кремезний, з лисою головою, з короткою бородою і зі шрамом на носі. Він виглядав так, наче все своє життя був професійним солдатом – це було видно і за відзнаками на його обладунках, золотій шпильці на грудях. Він був схожий на командувача. Серце Тора прискорено забилося при його появі. Це був генерал.
“Мене не запросили, сер”, – сказав Тор. – “Це правда. Але все своє життя я мріяв бути тут. Все, чого я хочу – це шанс показати вам, що я вмію. Я нічим не гірше всіх цих новобранців. Дайте мені всього один шанс, щоб довести це. Будь ласка. Я завжди мріяв про вступ до Легіону”.
“Це поле битви не для мрійників, юначе”, – відповів той же хрипкий голос. – “Він для бійців. У наших правилах немає винятків – рекрутів обирають”.
Генерал кивнув і королівська варта підійшла до Тора з кайданами.
Але несподівано лицар, член королівської сім’ї, вийшов вперед і виставив долоню, зупиняючи охоронців.
“Можливо, на честь сьогоднішньої події, можна зробити виняток”, – запропонував він.
Варта з жахом подивилася на нього, явно бажаючи заперечити. Та все ж, вони змушені були прикусити язики в знак поваги до члена королівської родини.
“Я захоплююся твоєю хоробрістю, хлопче”, – продовжував лицар. – “Перш ніж проганяти тебе, я хотів би подивитися, що ти вмієш”.
“Але, Кендрику, у нас є правила”, – сказав явно незадоволений генерал.
“Королівська родина диктує правила”, – суворо відповів Кендрик. – “А Легіон підпорядковується королівської сім’ї”.
“Ми підкоряємося твоєму батькові, Королю, а не тобі”, – заперечив генерал не менш зухвало.
Це було справжнє протистояння. У повітрі повисло напруження. Тор насилу вірив в те, що саме він став причиною цього.
“Я знаю свого батька і знаю, чого б він хотів. Він би побажав дати цьому хлопцю шанс. Саме це ми і зробимо”.
Через кілька напружених хвилин генерал, нарешті, відступив.
Кендрик повернувся до Тора – його очі, карі і напружені, дивилися на нього. Це був не тільки принц, але й воїн.
“Я дам тобі один шанс”, – сказав він. – “Давай подивимося, чи зможеш ти потрапити в мішень”.
Він жестом вказав на стіг сіна на іншому кінці поля, з маленькою червоною плямою в центрі. З сіна стирчало кілька списів, але жоден з них не потрапив у яблучко.
“Якщо ти зможеш зробити те, що не вдалося нікому з цих хлопців – якщо ти потрапиш у самісіньку ціль – тоді можеш до нас приєднатися”.
Лицар відійшов у бік, і Тор відчув, що всі погляди прикуті до нього.
Він поглянув на стійку зі списами і ретельно їх роздивився. Вони були набагато кращої якості, ніж списи, які йому доводилося бачити раніше: зроблені з міцного дуба, обтягнуті натуральною шкірою. Його серце шалено калатало, коли він зробив крок вперед, витираючи кров із носа тильною стороною долоні. Вперше в житті він так сильно нервував. Зрозуміло, що йому дали непосильне завдання. Але він мусив спробувати.
Тор нахилився і обрав спис – не надто довгий, але й не короткий. Він зважив його в своїй руці – він був важким, міцним. Не такий, якими він користувався вдома. Але, тим не менше, він підходив. Юнак відчув, що, можливо, він зможе потрапити в ціль. Зрештою, метання списа було його кращим умінням, відразу після метання каменів. Довгі дні, коли він ходив по дикій місцевості, вона дарувала йому різні мішені. Він завжди міг потрапити в ціль, навіть коли це не вдавалося зробити його братам.
Тор заплющив очі і глибоко вдихнув. Якщо він промаже, стражники схоплять його і потягнуть до в’язниці – і його шанс вступити до лав Легіону буде упущений назавжди. Від одного цього моменту залежить все, про що він коли-небудь мріяв.
Він палко молився Богу.
Не вагаючись більше ні секунди, Тор розплющив очі, зробив два кроки вперед, прогнувся назад і метнув спис.
Він затримав подих, дивлячись, як летить спис.
Будь ласка, Господи. Будь ласка.
Спис розсік мертву тишу, і Тор відчував, як сотні очей спостерігають за ним.
Йому здалося, пройшла ціла вічність, коли пролунав звук – без сумніву звук того, що спис вразив ціль. Тору навіть не потрібно було дивитися. Він знав, він був певен, що це був прекрасний постріл. Те, як спис вилетів з його руки, положення його зап’ястя підказали йому, що він потрапить у мішень.
Тор наважився подивитися і побачив, з величезним полегшенням, що він не помилився. Спис влучив в саме яблучко. Він зробив те, що іншим було не під силу.
Приголомшена тиша огорнула його. Тор відчув, що інші новобранці і лицарі – всі дивляться на нього.
Нарешті Кендрик зробив крок уперед і задоволено поплескав його по спині долонею. Він широко посміхався.
“Я мав рацію”, – сказав він. – “Ти залишишся!”