Завдання Героїв - Страница 2

Хлопець, який був Торгріном Західного Королівства Південної провінції клану МакЛеод, відомий серед своїх друзів просто як Тор, був найменшим та найменш улюбленим серед чотирьох братів. Тор не спав усю ніч у передчутті цього дня. Він крутився туди і сюди, очікуючи коли зійде сонце. Такий день трапляється раз на декілька років, і якби він змарнував його, він би застряг у цьому селі, приречений пасти батькову отару до кінця своїх днів. Він не міг цього допустити.

День призову. Це був єдиний день, коли Королівська Армія їздила по провінціях та відбирала добровольців для Королівського Легіону. Скільки він себе пам’ятав, Тор завжди мріяв про це. Для нього життя означало одну річ: долучитися до Срібла, елітного Королівського підрозділу лицарів, спорядженого у найкращі обладунки та забезпеченого кращою зброєю. Але для того, щоб зробити це, спочатку потрібно було потрапити до Легіону, який приймав юнаків від чотирнадцяти до дев’ятнадцяти років. І якщо ти не був шляхетного роду або сином видатного воїна, в тебе не було іншого шляху увійти в Легіон.

День Призову був тим єдиним винятком, тією рідкісною подією, що траплялась раз на декілька років, коли люди короля прочісували його землі у пошуках нових рекрутів. Усі знали, що буде обрано мало простолюдинів і ще менше насправді потраплять до Легіону.

Тор пильно вдивлявся у горизонт, намагаючись побачити будь-які ознаки руху. Він знав, що Срібло поїде цією, єдиною дорогою до його села, і він хотів бути першим, хто зустріне їх. Довкола нього юрбилася отара овець, яка дратувала його своїм хоровим меканням. Він був змушений відігнати її нижче по схилу, де пасовище було соковитішим. Тор намагався заглушити звук та запах. Він мав сконцентруватися.

Єдине, що допомагало йому витримати ці роки випасання отари, прислужування батьку та старшим братам, коли про нього турбувалися найменше, а питали найбільше, це була ідея, що одного дня він покине це місце. Одного дня, коли приїде Срібло, він здивує усіх, хто недооцінював його та буде обраний. Одним помахом він зійде на їхню карету та скаже “до побачення” усьому цьому.

Торів батько, звісно, ніколи серйозно не розглядав його як кандидата до Легіону – фактично, він ніколи не розглядав його як кандидата будь-куди. Замість цього він присвятив свою любов та увагу трьом старшим братам Тора. Найстаршому було дев’ятнадцять, а кожен наступний був на рік молодшим попереднього. Таким чином Тор був більш як на три роки молодшим за найменшого з них. Можливо, тому що вони були ближче за віком, а, може, тому що вони були схожі між собою і зовсім не схожі на Тора, але вони міцно трималися один одного, заледве помічаючи існування Тора.

Ба, гірше, вони були вищі, ширші та сильніші від нього. І Тор, хоча і знав, що він не низький зростом, тим не менше почувався серед них маленьким та незграбним. Його батько не зробив нічого, щоб виправити це. Навпаки, здається, йому це підходило – використовувати Тора, щоб випасати отару та гострити зброю, поки його брати будуть тренуватися. Про це ніколи не казали вголос, але усім було зрозуміло, що Тор проведе своє життя на підхваті, змушений споглядати, як його брати досягають вершин. Його доля, у розумінні батька та братів, полягала у тому, щоб залишитись тут, поглинутим своїм селом, та надавати своїй родині допомогу, якої вона потребуватиме.

Як це не було дивно, Тор відчував, що його брати бачать у ньому загрозу. Можливо, навіть ненавидять його. Тор міг бачити це у кожному їхньому погляді, кожному жесті. Він не розумів чому, але він викликав у них якийсь дивний острах та заздрість. Можливо, тому що він був не такий, як вони, виглядав не так, як вони та не мав їхньої манірності. Він навіть одягався не так, як вони; його батько віддавав усе найкраще – пурпурове та багряне вбрання – його братам, залишаючи Тору лише грубе лахміття.

Одначе, Тор зумів якнайкраще використати те, що мав: підперезав свою одежину поясом, та, оскільки зараз на дворі стояло літо, обрізав рукави, дозволяючи вітру лоскотати свої засмаглі руки. Його сорочка поєднувалася з грубими льняними штанями – його єдиною парою, та мештами, зробленими з найгіршої шкіри, які прикривали його гомілки. Він дуже старався, але таки зробив справне взуття з такої поганої шкіри. Це був типовий одяг пастуха.

Але його поведінка не була типовою. Тор стояв високий і худий, з гордою щелепою, благородним підборіддям, високими вилицями та сірими очима, схожий на колишнього воїна. Пряме, каштанове волосся падало пасмами за вуха, а його очі виблискували як піскарі під сонячним промінням.

Торові брати матимуть право гарно виспатися цього ранку, ситно поїсти і відправляться на Відбір з найкращою зброєю та з благословенням батька. А йому навіть не буде дозволено відвідати Відбір. Одного разу він намагався підняти це питання. Але нічого не вийшло. Його батько безцеремонно перервав розмову, і Тор зупинив свої намагання. Це було просто нечесно.

Тор був сповнений рішучості відкинути долю, яку приготував йому батько. При першій появі королівської процесії він кинеться назад до свого будинку та заявить про себе людям Короля – подобатиметься це його батьку чи ні. Він прийматиме участь у відборі на рівні з іншими. Батько не зможе спинити його. Від цієї думки йому звело шлунок.

Перше сонце піднялось вище, і тоді друге сонце, м’ятно-зелене, почало сходити, додаючи світла пурпуровому небу. Тор побачив їх.

Він стояв прямо, немов заворожений. Там, на горизонті, з’явились перші химерні обриси кінного екіпажу, який своїми колесами здіймав клуби диму. Його серце забилося частіше, коли він побачив наступний екіпаж, потім ще один… Навіть звідси золоті карети виблискували на сонці, подібно до срібнобоких риб, коли ті вискакують з води.