Завдання Героїв - Страница 29

“Ти сказав “брати”. Ти маєш інших братів?” – запитав Тор.

Ріс зітхнув.

“Так, я маю ще одного. Його звати Годфрі, і ми не те що близькі з ним. Він марнує своє життя у тавернах з простолюдинами. Він не боєць, як ми. Йому просто не цікаво це, насправді йому нецікаво нічого. Окрім елю і жінок”.

Раптом вони зупинились, тому що якась дівчина перегородила їм шлях. Тор завмер, коли побачив її. Дівчина, можливо, була на пару років старша за нього, вона втупилась в Тора своїми блакитними, мигдалевидними очима. У неї була ідеальна шкіра і довге, полуничного кольору волосся. Вона була вдягнена в білу атласну сукню, оброблену мереживом, очі дівчини були сповнені радості, в них палали грайливі, пустотливі вогники. Вона затримала погляд на хлопцеві і повністю полонила його. Він не міг рухатись, навіть якби захотів. Дівчина була найкрасивішою з усіх, кого Тор коли-небудь бачив.

Вона посміхнулась, показуючи ідеально-білі зуби. Ця посмішка осліпила Тора. Серце Тора запалало із середини, він ще ніколи не почував себе таким живим.

Тор стояв перед нею, не в змозі вимовити ні слова, навіть не в змозі дихати. Вперше у своєму житті він відчував щось подібне.

“Ти не хочеш представити мене?” – запитала дівчина Ріса. Її голос видався Тору навіть солодшим, ніж її зовнішність.

Ріс позіхнув.

“Це моя сестра”, – відказав він з посмішкою. – “Гвен, це Тор. Тор, це Гвен”.

Гвен зробила реверанс.

“Як ваші справи?” – запитала вона з посмішкою.

Тор досі стояв немов у трансі. Не витримавши, Гвен знову засміялась.

“Не треба так багато слів, будь ласка”, – сказала вона, сміючись.

Тор, нарешті прийшов у себе, червоніючи.

“Я… Я… прошу вибачення”, – сказав він. – “Мене звати Тор”.

Гвен захихотіла.

“Я вже знаю це”, – сказала вона. Вона повернулась до брата. – “Брате мій, Ріс, а твій друг справді небагатослівний”.

“Батько хоче зустрітись з ним”, – нетерпляче відповів Ріс. – “Ми вже запізнюємось”.

Тор хотів поговорити з Гвен, сказати, яка вона вродлива, який радий він, що зустрів її. Як прекрасно, що вона зупинила їх. Але його язик неначе занімів. Він ще ніколи не почувався таким знервованим. Тому єдине, що він зміг сказати замість всього цього:

“Дякую”.

Гвен захихотіла, сміючись все голосніше.

“Дякую за що?” – запитала вона, і її очі загорілися. Вона насолоджувалася цим моментом.

Тор відчув, що починає знову червоніти.

“Гм… Я не знаю”, – єдине що зміг пробурмотіти він.

Гвен сміялася, а Тор відчув себе приниженим. Ріс підштовхнув його, взявши його за лікоть, і вони продовжили йти. Через декілька кроків, Тор обернувся через плече і побачив, що Гвен досі стоїть на тому ж місці, продовжуючи дивитись на нього.

Тор відчував, як його серце калатало. Він хотів поговорити з нею, дізнатись все про неї. Він був настільки збентежений, що забув слова. Він ніколи не спілкувався з дівчатами у своєму селі, особливо з такими вродливими. Ніхто не вчив його, що говорити у таких випадках, як поводитись.

“Вона забагато говорить”, – сказав Ріс, коли вони продовжили свою ходу до Короля. – “Не зважай на неї”.

“Як її звати?” – запитав Тор.

Ріс подивився на нього усміхненим поглядом: “Вона тільки сказала тобі”.

“Я вибачаюсь… Я… Я забув”, – зніяковіло відповів Тор.

“Гвендолін. Але всі кличуть її Гвен”.

Гвендолін. Тор промовляв подумки її ім’я знову і знову. Гвендолін. Гвен. Він не хотів, щоб воно пішло, хотів залишити його у своїй свідомості. Він думав – чи зможе побачити дівчину знову? Він гадав, що, мабуть, ні – адже він був простолюдином. Від цієї думки йому стало боляче.

Натовп притихнув; Тор подивився вгору і зрозумів чому. Вони стояли поряд з Королем. Король МакҐіл сидів на престолі, вдягнений у фіолетову королівську мантію і корону. Навіть його погляд справляв враження.

Ріс схилив свої коліна перед Королем, і натовп заспокоївся. Тор, за прикладом Ріса, зробив так само. Мовчання огорнуло кімнату.

Король відкашлявся, видавши глибокий звук. Коли він заговорив, його голос загримів на всю кімнату.

“Торгрін із Нижньої Країни, Південної Провінції Західного Королівства”, – почав він. – “Чи розумієш ти, що сьогодні ти втрутився у Королівський лицарський турнір?”

Тор відчув, що в горлі у нього пересохло. Він не знав як реагувати, це не можна було назвати хорошим початком. Він задавав собі тільки одне питання – чи покарають його.

“Прошу вибачення, Ваша Величність”, – видавив із себе нарешті Тор. – “Я не хотів цього”.

МакҐіл нахилився і підняв одну брову.

“Що ти маєш на увазі? Тобто, ти хочеш сказати, що не хотів врятувати життя Ерека?”

Тор був розгублений. Він розумів, що робить тільки гірше.

“Ні, Ваша Величносте. Я хотів…”

“Отже, ти визнаєш, що дійсно хотів втрутитись?”

Тор відчув, що його серце шалено калатає. Що він міг сказати?

“Прошу вибачення, Ваша Величність. Я думаю, я просто… хотів допомогти”.

“Хотів допомогти?” – МакҐіл відхилився назад і голосно розреготався.

“Ти хотів допомогти Ереку! Нашому найкращому і найбільш прославленому лицарю!”

Кімната вибухнула від сміху. Тор знову почервонів, вже котрий раз за цей день. Але він нічого не міг вдіяти.

“Підведись і підійди ближче ”, – наказав МакҐіл.

Тор з подивом спостерігав, що Король дивився на нього з посмішкою. Хлопець підвівся і підійшов ближче.

“Я бачу шляхетність у твоєму обличчі. Ти не простолюдин. Ні, зовсім не простолюдин…”

МакҐіл прокашлявся.

“Ерек – лицар, якого ми найбільше любимо. Ти вчинив великий подвиг сьогодні. Великий подвиг для нас усіх. В якості нагороди, з цього дня, ти станеш частиною моєї сім’ї. Ти отримаєш такі ж почесті і повагу, як і всі мої сини”.