Завдання Героїв - Страница 50

Але що ще більше здивувало Тора, так це те, що справжні лицарі повернулись і подивились на нього – з усіх боків. Більше того, на їх обличчях читалось захоплення. Тор ніколи не бачив так багато лицарів в одній кімнаті, і ніколи не відчував такого визнання. Він неначе потрапив у сон. Тим більше, що за кілька хвилин до цього він міцно спав.

Мабуть, Ріс помітив приголомшене обличчя Тора.

“Кращі воїни Срібла зібралися тут, щоб вшанувати тебе”.

Тор відчув гордість, хоч і не міг повірити в те, що все це відбувається насправді: “Вшанувати мене? Але я нічого не зробив”.

“Помиляєшся”, – почувся голос.

Тор повернувся і відчув важку руку на своєму плечі. Це був Ерек, з посмішкою на вустах.

“Ти проявив мужність, честь і відвагу, якої не чекали від тебе. Ти ледь не поклав голову, щоб врятувати одного зі своїх братів. Це те, на що ми очікуємо в Легіоні, і це те, на що ми очікуємо в Сріблі”.

“Ти врятував моє життя”, – промовив Тор до Ерека. – “Якби не ти, той звір мене би вбив. Я не знаю, як тобі віддячити”.

Ерек посміхнувся.

“Ти це вже зробив”, – відповів він. – “Хіба ти не пам’ятаєш лицарський турнір? Думаю, ми квити”.

Тор йшов по доріжці до трону Короля МакҐіла, в дальньому кінці зали, у супроводі Ріса з одного боку, Ерека з іншого. Він відчував на собі сотні поглядів, і це було схоже на сон.

Король був в оточенні безлічі радників, разом зі своїм старшим сином Кендриком. Коли Тор наблизився, його серце сповнилось гордістю. Йому важко було повірити в те, що Король знову надав йому аудієнцію, і так багато поважних мужів були тут, щоб засвідчити це.

Вони підійшли до трону Короля. МакҐіл підвівся, і у кімнаті запала тиша. Похмурий вираз на обличчі МакҐіла змінила широка посмішка, він зробив три кроки вперед і, на подив Тора, обійняв його.

У залі піднявся шквал схвальних вигуків.

Він відступив, продовжуючи міцно тримати Тора за плечі, і всміхнувся.

“Ти послужив Легіону гарну службу”, – сказав він.

Слуга підніс Королю кубок, який він підняв. І гучним голосом, він крикнув:

“ЗА ВІДВАГУ!”

“ЗА ВІДВАГУ!” – повторили сотні чоловічих голосів. Залу наповнив приглушений шум захоплення, після чого знову запанувала тиша.

“В честь твого сьогоднішнього подвигу” – виголосив Король. – “Я нагороджу тебе подарунком”.

Король зробив жест рукою, і вперед вийшов слуга, рука якого була покрита довгою, чорною рукавицею – на ній сидів дивовижний сокіл. Він повернувся і подивився на Тора так, ніби знав його.

У Тора перехопило подих. Це був сокіл з його сну – сріблястий і з однією єдиною смужкою, що проходила через його лоб.

“Сокіл є символом нашого королівства і нашої королівської родини”, – голосно мовив МакҐіл. – “Це птах мисливства, гордості і честі. Водночас, це птах майстерності і хитрості. Сокіл відданий і лютий, він ширяє у небі над іншими істотами. Це також священне створіння. Кажуть той, хто володіє соколом, також належить і йому. Він буде супроводжувати тебе в усіх мандрівках. Він буде залишати тебе, але завжди повертатиметься. І тепер цей сокіл – твій”.

Сокольничий зробив крок вперед, одягнув на зап’ястя і руку Тора важку кольчужну рукавицю і посадив на неї птаха. Тор відчував себе наелектризованим з цією рукавицею на руці. Він боявся рухатись, приголомшений вагою рукавиці та сокола. Але складно було залишатись непорушним у той час, як птах метушився на його зап’ясті. Він відчував кігті птаха, та, на щастя, він відчував лише стискання, бо був захищений рукавицею. Птах обернувся, подивився прямо на нього і скрикнув. Тор відчув птаха, дивлячись йому в очі, відчув містичний зв’язок зі створінням. Він знав, що сокіл буде з ним до кінця його днів.

“Як ти збираєшся його назвати?” – голос Короля розрізав дзвінку тишу кімнати.

Тор напружив мозок, який зараз відмовлявся працювати.

Він намагався думати швидко. Він пригадував всіх найвідоміших воїнів Королівства. Окинув поглядом стіни і побачив дощечки з назвами битв, що відбувалися по всьому Королівству. Він зупинив погляд на одному написі. Це було місце в Кільці, де він ніколи не був, але він знав, що це територія містичних сил. Це було те, що треба.

“Я назву його Естофель”, – вигукнув Тор.

“Естофель”, – схвально повторила юрба.

Сокіл теж скрикнув, ніби відповідаючи.

Раптом Естофель затріпотів крилами і злетів угору, попід склепінчасту стелю і вилетів у відкрите вікно. Тор дивився йому вслід.

“Не хвилюйся”, – сказав сокольничий. – “Він завжди повертатиметься до тебе”.

Тор обернувся і подивився на Короля. Йому ніхто ніколи не дарував подарунків, особливо таких. Він не знав, що сказати, як віддячити. Він був приголомшений.

“Ваша Величносте”, – сказав він, опустивши голову. – “Я не знаю як вам дякувати”.

“Ти вже віддячив” – відповів МакҐіл.

Юрба привітала їх оплесками, і напруга, що панувала в залі, спала. Чоловіки енергійно заговорили між собою. До Тора підійшло одразу стільки лицарів, що він не знав, в який бік повертати голову.

“Це Альгод з Південної Провінції”, – сказав йому Ріс, представляючи одного з лицарів.

“А це Камера з Низьких Боліт… А це Базикольд із Північного Форту…”

Скоро всі імена сплутались у його голові. Він був схвильований. Йому було важко повірити, що всі ці лицарі хочуть познайомитися з ним. Вперше в житті він почувався таким поважним та достойним. Він розумів, що цей день не повториться. Вперше в житті в нього прокинулось відчуття власної значущості.

І він не міг перестати думати про Естофеля.