Завдання Героїв - Страница 64

“Мій повелителю, наші шпигуни донесли, що люди МакКлауда поскакали на схід, до Фабіанського моря. І наша розвідка на півдні доповіла про Імперську флотилію, яка направляється на північ. Певна річ, вони прямують туди, щоб зустрітися з МакКлаудами”.

МакҐіл намагався обробити отриману інформацію, але його голова працювала занадто повільно через похмілля.

“І?” – роздратовано, нетерпляче і втомлено зажадав він. Він був виснажений через нескінченні махінації, хитрощі та інтриги свого двору.

“Якщо МакКлауди дійсно зустрічаються з Імперією, мета у них може бути лише одна”, – продовжив Бром. – “Змова з метою зруйнування Каньйону і повалення Кільця”.

МакҐіл глянув на свого старого командира – людину, пліч-о-пліч з якою він воював тридцять років, і за його виразом обличчя він зрозумів усю серйозність ситуації. Крім того, він побачив у його очах страх. Це тривожило його – Король ніколи не бачив цю людину наляканою.

МакҐіл повільно підвівся у весь зріст, який все ще був значним, розвернувся і, пройшовшись по кімнаті, підійшов до вікна. Він подивився на двір внизу, порожній в такий ранковий час, і замислився. Він знав, що одного разу цей день настане. Він просто не очікував, що це трапиться так скоро.

“Швидко”, – сказав Король. – “Всього кілька днів минуло з дня весілля моєї доньки і їхнього принца. І тепер ти думаєш, що вони влаштовують змову, щоб знищити нас?”

“Так, мій повелителю”, – щиро відповів Бром. – “Я не бачу іншої причини. Все вказує на те, що це мирна зустріч. Не військова”.

МакҐіл повільно похитав головою.

“Але в цьому немає сенсу. Вони не можуть вступити в змову з Імперією. Для чого їм це робити? Навіть якщо з якоїсь причини їм вдалося би зменшити дію Щита з нашого боку і зробити пробоїну, що ж тоді буде? Імперія знищить їх так само, як і нас. Вони теж не будуть у безпеці. Зрозуміло, вони це знають”.

“Можливо, вони збираються укласти угоду”, – заперечив Бром. – “Можливо, вони впустять Імперію в обмін на те, що ті нападуть тільки на нас. Таким чином, МакКлауд зможе контролювати Кільце”.

МакҐіл похитав головою.

“МакКлауд занадто розумний і хитрий для цього. Він знає, що Імперії не можна довіряти”.

Його генерал знизав плечима.

“Можливо, вони так відчайдушно хочуть контролювати Кільце, що готові ризикнути. Особливо зараз, коли їхня Королева – Ваша донька”.

МакҐіл думав про це. Його голова розколювалася. Він не хотів розбиратися з цим зараз – не в такий ранній час.

“То що ти пропонуєш?” – запитав він різко, втомившись від усієї цієї метушні.

“Ми могли б випередити їх, сер, і напасти на МакКлаудів. Ми зможемо виграти час”.

МакҐіл витріщився на нього.

“Відразу після того, як я видав свою дочку за одного з них? Я так не думаю”.

“Якщо ми цього не зробимо”, – заперечив Бром. – “Ми дозволимо їм викопати для нас могилу. Звичайно, вони атакують нас. Якщо не зараз, то пізніше. А якщо вони приєднаються до Імперії, з нами буде покінчено”.

“Вони не зможуть перетнути Високі Землі так легко. Ми контролюємо всі пропускні пункти. Це буде бійня. Навіть якщо з ними буде Імперія”.

“В Імперії мільйони чоловік в запасі”, – відповів Бром. – “Вони можуть дозволити собі понести втрати”.

“Навіть якщо Щит буде послаблено”, – сказав МакҐіл. – “Буде не так-то просто для мільйонів солдатів пройти через Каньйон або перетнути Високі Землі, або підійти на кораблях. Ми помітимо такі маневри заздалегідь. Ми будемо попереджені”.

МакҐіл задумався.

“Ні, ми не станемо нападати. Але зараз ми можемо зробити завбачливий крок: подвоїти наш патруль у Високих Землях, посилити наші укріплення і збільшити кількість наших шпигунів. І на цьому все”.

“Так, мій сер”, – сказав Бром і, розвернувшись, поспішив вийти з кімнати зі своїми лейтенантами.

МакҐіл повернувся до вікна. Його голова розколювалась. Він відчував війну на горизонті, що наступала на нього, як неминучий зимовий шквал. Він відчував, що нічого не може з цим вдіяти. Він дивився на свій замок, чисте королівське подвір’я, що розкинулося під ним, і задавався питанням – як довго все це протримається.

Він мав ще випити.

Розділ двадцять четвертий

Тор відчув ногу, яка штовхала його під ребра і повільно продер очі. Він лежав обличчям вниз на купі соломи, і не мав уявлення, де знаходиться. Його голова страшенно боліла, а горло пересохло як ніколи до цього. Він почувався так, ніби впав з коня.

Його штовхнули знову, і, щойно він підвівся, кімната пішла обертом. Він нахилився і його знудило – знову і знову.

Довкола нього всі вибухнули сміхом. Він підвів очі й побачив Ріса, О’Коннора, Елдена і близнюків, які стояли поруч і дивились на нього.

“Нарешті спляча красуня прокинулася!” – вигукнув Рис, посміхаючись.

“Ми вже й не думали, що ти коли-небудь встанеш”, – сказав О’Коннор.

“Чи все гаразд?” – запитав Елден.

Тор сів прямо, витираючи рот тильною стороною долоні, намагаючись осягнути, що відбувається. У цей час Крон, який лежав в кількох футах, нявкнув і підбіг до нього. Він стрибнув йому на руки і сховав свою голову в його сорочці. Тор відчув полегшення, побачивши його. Він був щасливий, що Крон поруч з ним. Тор спробував згадати останні події.

“Де я?” – запитав Тор. – “Що сталося минулої ночі?”

Троє розсміялися.

“Боюся, що минулої ночі ти випив забагато, мій друже. Хтось не зміг осилити цей ель. Хіба ти не пам’ятаєш пивну?”

Тор закрив очі, потер скроні і спробував пригадати. Спогади приходили спалахами. Він згадав полювання… вхід у пивну… випивку. Він згадав, як його повели наверх… в бордель. Після цього спогади переривались.