Тор зупинився, хапаючи ротом повітря.
“Яка твоя мета, хлопче?” – запитав один з них.
“Ви не розумієте, ви маєте пропустити мене”, – видихнув Тор. – “Я маю побачити Короля”.
Охоронці підозріло переглянулись.
“Я Торгрін з Королівського Легіону. Ви повинні мене пропустити!”
“Я знаю, хто він такий. Він один з нас”, – сказав один з охоронців.
Але головний страж зробив крок вперед.
“Яка справа у тебе до Короля?” – наполегливо запитав він.
Тор досі не міг віддихатись.
“Дуже важлива справа. Я терміново маю його побачити!”
“Ти погано інформований. Король не чекає тебе. Його тут немає. Він поїхав зі своїм караваном годину тому у справах двору. Він не повернеться до вечора, поки не почнеться королівський бенкет”.
“Бенкет?” – запитав Тор і його серце закалатало. Він згадав свій сон, бенкетні столи і зі страхом відчув, що все справджується.
“Так, бенкет. Ти, як один з воїнів Легіону, точно будеш там. Але зараз Короля немає і немає ніякої можливості побачити його. Повертайся пізніше разом з іншими”.
“Але я повинен передати йому повідомлення!” – наполягав Тор. – “Перед бенкетом!”
“Ти можеш залишити повідомлення мені, якщо хочеш. Але я не передам його раніше, ніж це можеш зробити ти”.
Тор не хотів залишати повідомлення охороні. Він розумів, що виглядатиме божевільним. Він повинен передати його сьогодні сам, перед святом. Він молився, щоб не зробити це занадто пізно.
Тор поспішив повернутися до казарм Легіону. На щастя, він повернувся на світанку, ще до того, як почалося денне тренування. Тор задихався. Крон був поруч з ним. Він приєднався до іншими хлопців, які прокидалися, щоб отримати розпорядження на день. Він стояв, захекавшись, стурбований, як ніколи. Тор не уявляв собі, як він зможе дочекатися кінця тренування. Він рахуватиме кожну хвилину до вечірнього бенкету, поки не зможе попередити Короля. Він був упевнений, що передвістя з’явилося йому, щоб він зміг попередити правителя. Доля королівства лежала на його плечах.
Виснажений Тор біг поруч з Рісом і О’Коннором на поле. Вони почали шикувались.
“Де ти був минулої ночі?” – запитав Рис.
Тор хотів би знати, як відповісти, але насправді він і сам не знав, де був. Що він мав сказати? Що він заснув на горі біля Аргона? Це не мало ніякого сенсу, навіть для нього самого.
“Я не знаю”, – відповів він, не знаючи, що сказати.
“Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не знаєш?” – запитав О’Коннор.
“Я заблукав”, – сказав Тор.
“Заблукав?”
“Ну що ж, тобі пощастило повернутися вчасно”, – сказав Ріс.
“Якби ти запізнився на денні вправи, вони б не дозволили тобі повернутися в Легіон”, – додав Елден, підходячи до них. Він поплескав Тора по плечу своєю мускулистою рукою. – “Радий тебе бачити. Тебе вчора не вистачало”.
Тор все ще дивувався, наскільки змінилось ставлення Елдена до нього з часів, коли вони побували на іншій стороні Каньйону.
“Як справи з моєю сестрою?” – пошепки запитав Ріс.
Тор почервонів, не знаючи, що відповісти.
“Ти з нею бачився?” – продовжував допитуватися Ріс.
“Так”, – почав Тор. – “Ми чудово провели час. Хоча ми змушені були передчасно розійтися”.
“Що ж”, – продовжив Ріс, коли всі вони вишикувалися перед Колком і Королівською раттю. – “Сьогодні ввечері ти знову її побачиш. Одягни все найкраще. Сьогодні Королівський бенкет”.
Тор здригнувся. Він подумав про свій сон і йому здалося, ніби сама доля танцює у нього перед очима. Він відчув себе безпорадним, приреченим просто спостерігати за тим, як розгортаються події, не в силах що-небудь змінити.
“ТИХО!” – Крикнув Колк і почав ходити перед хлопцями.
Тор і його друзі принишкли.
Колк повільно проходив повз шеренги солдатів, оглядаючи їх.
“Ви вчора повеселилися, а тепер повертаємося до тренування. Сьогодні ви навчитеся стародавньому мистецтву копання окопів”.
Всі заскиглили в один голос.
“ТИША!” – скомандував він.
Вони замовкли.
“Копання траншей являє собою важку роботу”, – продовжував Колк. – “Але це важлива робота. Одного дня ви опинитесь у дикій природі, захищаючи наше королівство, а поруч з вами не буде нікого, хто міг би вам допомогти. Буде холодно – настільки холодно, що ви не будете відчувати пальців ніг у непроглядній темряві ночі. Ви станете робити все що завгодно, щоб зігрітися. Або ви опинитеся в бою, в якому вам потрібно буде сховатися, щоб захистити себе від ворожих стріл. Причин, за якими вам знадобиться окоп, може бути мільйон. І окоп може стати вашим кращим другом”.
“Сьогодні”, – продовжував Колк, прокашлявшись. – “Ви цілий день будете копати траншеї, доти, доки ваші руки не будуть червоними від мозолів, поки ваші спини не стане ломити. І тоді, в день бою, це не здасться вам таким вже поганим”.
“КРОКОМ РУШ!” – скомандував Колк.
Знову пролунав стогін розчарування, і юнаки розбилися у шеренги по двоє та помарширували через поле за Колком.
“Відмінно”, – сказав Елден. – “Копання окопів. Саме так я і хотів провести цей день”.
“Могло бути й гірше”, – сказав О’Коннор. – “Якби йшов дощ”.
Вони підняли очі до неба, і Тор зауважив загрозливі хмари над їх головами.
“Він може піти”, – сказав Ріс. – “Не наклич”.
“ТОР!” – пролунав крик.
Обернувшись, Тор побачив, що Колк дивиться на нього. Він побіг до Колка, задаючись питанням, що ж він зробив не так.
“Так, сер”.
“Тебе викликає твій лицар”, – коротко сказав він. – “Відзвітуй перед Ереком на території замку. Тобі пощастило – сьогодні ти вільний. Замість цього ти служитимеш своєму лицареві, як повинні робити всі хороші зброєносці. Але не думай, що ти уникнеш копання окопів. Коли ти повернешся завтра, будеш копати їх один. А тепер іди!” – крикнув командир.