Тор подумав про своїх братів, і його кров закипіла. Після дня їзди, вони мали б приїхати до Королівського Двору. Він просто бачив це. Він бачив, як їх під фанфари зустрічають якнайкраще вдягнені слуги. Воїни вітають їх. Члени Срібла. Їх приймуть, дадуть місце для проживання у казармах Легіону, дозволять тренуватися на Королівських полях, використовуючи найкращу зброю. Кожен буде призначений зброєносцем відомого лицаря. Одного дня вони самі стануть лицарями, отримають власних коней, власний герб та власного зброєносця. Їх запрошуватимуть на усі фестивалі, вони будуть обідати за Королівським столом. Це було чарівне життя. І воно вислизнуло з його рук.
Тор відчув себе фізично хворим і намагався випхати усі ці думки зі своєї голови. Але не міг. Частина його єства, десь глибоко всередині, кричала на нього. Вона казала йому, що не треба здаватися, що на нього чекає краща доля, ніж ця. Він не знав, що це було. Він відчував, що він інший. Можливо, навіть особливий. Що ніхто його не розуміє. І що всі вони недооцінюють його.
Тор досяг найвищого пагорбу та побачив свою отару. Вона була добре навчена і досі трималася купи, переміщуючись у пошуках свіжої трави. Він почав рахувати їх за червоними відмітками, які він лишив в них на спинах. Закінчивши, він завмер. Не вистачало однієї вівці.
Він перерахував знову. І знову. Він не міг повірити: однієї вівці не вистачало.
Тор ніколи раніше не губив овець, і батько нізащо йому цього не пробачить. Більше того, йому було гидко думати про те, що одна з його овець залишилася сам-на-сам з дикою природою. Він не міг бачити, як страждає невинне створіння.
Тор вибіг на вершину пагорба і почав шукати її поглядом, поки не знайшов, на відстані кількох пагорбів: одинока вівця з червоною міткою на спині. Вона була одна серед дикого лісу. Його серце опустилося, коли він зрозумів, що вівця не просто втекла, а серед усіх напрямків обрала західний, напрямок Темного Лісу.
Тор глитнув. Темний Ліс був забороненим місцем – не лише для овець, але й для людей. Він був за межами села, і з часу, коли він навчився ходити, Тор знав, що туди краще не соватися. І він ніколи цього не робив. Згідно легенди, кожний, хто потрапить туди – приречений на загибель, адже непролазні хащі лісу кишіли хижими тваринами.
Тор дивився на небо, яке темніло, та вагався. Він не міг дозволити своїй вівці піти. Він порахував, що, якщо рухатиметься швидко, зможе повернути її.
Він озирнувся останній раз та побіг, прямуючи на захід, до Темного Лісу. Над ним збиралися густі хмари. Він відчував слабкість, одначе ноги несли його самі. Він відчував, що не може повернутися, навіть якщо захоче.
Це було схоже на забіг у жахливому сні.
Тор пробіг декілька пагорбів, не зупиняючись, та опинився під густим склепінням Темного Лісу. Стежки закінчувались там, де починався ліс, і він забіг на непозначену територію. Під його ногами хрускотіло соковите літнє листя.
Щойно він опинився у лісі, його охопила темрява. Величезні сосни перекривали сонячне проміння. Тут було холодніше. Він відчув, як його беруть дрижаки. Не тільки від темряви чи холоду – це було щось інше… Щось, що він не міг назвати. Це було відчуття… що за ним хтось спостерігає.
Тор підвів погляд на старезні гілки: кострубаті, товщі від нього самого, вони похитувались та поскрипували на пронизливому вітрі. Він не зайшов у ліс і на п’ятдесят кроків, коли почув дивні тваринні звуки. Він розвернувся і зрозумів, що вже не бачить місця, де він зайшов. Йому здалося, що виходу вже нема. Він хвилювався.
Темний Ліс завжди знаходився на периферії містечка та на периферії Торової свідомості, це було щось глибоке та містичне. Жодний пастух, який губив вівцю у лісі, ніколи не наважувався піти за нею. Навіть його батько. Розповіді про це місце були надто темними, надто однозначними.
Але цей день був інший, обставини цього дня змусили його пустити усі забобони по вітру. Частина його єства бажала розсунути межі, відійти від дому якнайдалі, і дозволити життю повести його куди бачать очі.
Він наважився піти далі, потім зупинився, не впевнений якою дорогою піти. Він помітив відмітки – поламані гілки, де могла пройти його вівця, та звернув у цьому напрямку. Через деякий час він знову повернув.
Ще через годину він безнадійно загубився. Він намагався згадати напрямок, з якого він прийшов, але більше не був упевнений. Неприємне відчуття з’явилося в його шлунку, але він подумав, що єдина можливість вийти – це йти уперед, і тому продовжив свій шлях.
Віддаля, Тор побачив промінь сонця і вирішив роздивитися його ближче. Підійшовши, він застряг на краю невеличкої галявини, немов вкопаний – він не вірив своїм очам.
Спиною до Тора, вдягнений у довгу, атласну мантію, там стояв чоловік. Ні, не чоловік – Тор відчував, що це щось інше. Можливо, друїд. Він стояв високий і стрункий, голова його була накрита капюшоном; стояв зовсім нерухомо, наче він був не від світу цього.
Тор не знав, що робити. Він чув про друїдів, але ніколи їх не зустрічав. Судячи по знакам на його мантії, вишуканому позолоченому оздобленню, це був не просто друїд – то були королівські позначки, Королівського Двору. Це не вкладалося у Торовій макітрі. Що може тут робити королівський Друїд?
Здається, пройшла ціла вічність, поки Друїд повільно повернувся обличчям до Тора. І коли він розвернувся, Тор упізнав його. В нього перехопило подих. Це було одне з найвизначніших облич королівства: особистий Друїд Короля. Аргон, багатовіковий радник королів Західного Королівства. Що він робив тут, вдалині від королівського двору, усередині Темного Лісу – це була загадка. Тор запитав себе чи не ввижається йому це все.