Завдання Героїв - Страница 7

“Ваші очі не обманюють вас”, – сказав Аргон, дивлячись прямо на Тора.

Його голос був глибоким, стародавнім, наче самі дерева говорили замість нього. Його великі, напівпрозорі очі, здається, бачили Тора наскрізь. Тор відчув потужну енергію, яку випромінював Друїд – так, наче він стояв навпроти сонця.

Тор негайно опустив коліно та схилив голову.

“Мій повелителю”, – сказав він. – “Вибачте, що я потурбував вас”.

Неповага до радника Короля матиме своїм результатом ув’язнення або смерть – цей факт закарбувався в пам’яті Тора з дня його народження.

“Піднімися, дитино”, – сказав Аргон. – “Якби я захотів, щоб ти впав на коліна, я б сказав тобі”.

Тор повільно встав та подивився на нього. Аргон підійшов на кілька кроків. Він зупинився і витріщився на Тора, так що йому стало незручно.

“У тебе очі твоєї матері”, – промовив Аргон.

Тора відкинуло. Він ніколи не зустрічав своєї матері, як ніколи не зустрічав і будь-кого, крім свого батька, хто знав її. Йому сказали, що вона померла при пологах, і Тор завжди почував свою провину через це. Він завжди підозрював, що саме через це його сім’я ненавидить його.

“Я думаю, ви мене з кимось плутаєте”, – сказав Тор. – “В мене немає матері”.

“Справді?” – посміхнувся Аргон. – “Ти був народжений лише чоловіком?”

“Я хотів сказати, сер, що моя мати померла при пологах. Я думаю, ви помилилися”.

“Ти – Торгрін, з клану МакЛеод. Найменший з чотирьох братів. Той, якого не взяли”.

Тор широко розплющив очі. Він не знав, що думати. Щоб хтось зі статусом Аргона знав хто він такий – це було поза межами його розуміння. Він ніколи навіть не думав, що комусь за межами його села відомо про його існування.

“Звідки… ви це знаєте?”

Аргон посміхнувся та не відповів.

Раптом Тора охопила цікавість.

“Звідкіля…” – додав Тор, добираючи слів, – “… звідки ви знаєте мою матір? Ви бачили її? Хто вона була?”

Аргон розвернувся та пішов.

“Прибережи питання на наступний раз”, – промовив він.

Вражений Тор дивився, як він іде. Це була приголомшлива та містична зустріч, і вона так швидко закінчилась. Він вирішив, що не може дати йому піти і поспішив за ним.

“Що ви тут робите?” – спитав Тор, поспішаючи наздогнати друїда. Аргон, використовуючи свій посох зі слонової кістки, йшов дуже швидко. – “Ви не чекали на мене, чи не так?”

“А на кого ще?” – спитав Аргон.

Тор поспішив за ним та занишкнув у ліс, лишаючи прогалину позаду.

“Але чому мене? Звідки ви знали, що я тут буду? Чого ви хочете?”

“Забагато запитань”, – відрізав Аргон. – “Ти забагато говориш. Краще слухай”.

Тор слідував за Аргоном через густі хащі, з усіх сил намагаючись не говорити.

“Ти прийшов у пошуках загубленої вівці”, – сказав Аргон. – “Благородне зусилля. Але ти дарма згаяв час. Вона не виживе”.

Торові очі знов широко розплющились.

“Звідки ви це знаєте?”

“Я знаю світи, які ти ніколи не пізнаєш, хлопче. В усякому разі, не зараз”.

Тор продовжував переслідувати друїда.

“Хоча, ти не будеш слухатися. Така твоя порода. Вперта. Як і в твоєї матері. Ти йтимеш за своєю вівцею, намагаючись врятувати її”.

Тор почервонів від того, що Аргон читав його думки.

“Ти відважний хлопець”, – додав він. – “Вольовий. Гордий. Гарні риси. Однак, одного дня вони можуть зіслужити тобі погану службу”.

Аргон почав сходити на порослий мохом хребет, і Тор подерся вслід за ним.

“Ти хочеш долучитися до Королівського Легіону”, – сказав Аргон.

“Так!” – захоплено вигукнув Тор. – “Чи є в мене хоч якийсь шанс? Чи можете ви мені допомогти?”

Аргон засміявся глибоким, глухим сміхом, від якого в Тора по спині пробіг холодок.

“Я можу зробити все і нічого. Твоя доля вже була написана. Але від тебе залежить чи обрати її”.

Тор не розумів.

Вони досягли вершини хребта, коли Аргон спинився та поглянув Торові в обличчя. Тор стояв усього лише у кроці від Аргона, і енергія друїда випалювала його.

“Твоя доля важлива”, – промовив він. – “Не відмовляйся від неї”.

Тор розплющив очі. Його доля? Важлива? Він відчув, як його наповнює гордість.

“Я не розумію. Ви говорите загадками. Будь ласка, розкажіть мені більше”.

Аргон зник.

У Тора відвисла щелепа. Він роздивився по сторонах, прислухаючись. Можливо, це все було в його уяві? Може, це було якесь марення?

Тор розвернувся та огледів ліс. З цієї точки на вершині хребта він міг бачити далі, ніж раніше. Вглядаючись у далечінь, він помітив рух. Він також почув шум, і подумав, що це його вівця.

Він побіг вниз по порослому мохом гребеню у напрямку звуку – назад, через ліс. Поки він біг, думки про зустріч з Аргоном не покидали його. Тор не міг повірити, що це сталося. Що міг робити тут Королівський Друїд? Аргон чекав на нього. Але чому? І що він мав на увазі, коли казав йому про його долю?

Чим дужче Тор намагався зрозуміти те, що трапилося, тим менше він розумів. Аргон застеріг його від продовження, одночасно спокушаючи його до цього. Тепер, коли він пішов, у Тора посилювалось відчуття, що ось-ось має відбутися щось важливе.

Він повернув за ріг і застиг як укопаний через те, що побачив перед собою. Усі його нічні жахи вмить ожили прямо перед ним. Його волосся стало дибки, і він зрозумів що зробив смертельну помилку, зайшовши настільки далеко до Темного Лісу.

Навпроти нього, заледве за тридцять кроків, стояв Сиболд. Це був найстрашніший звір Темного Лісу, а, можливо, й цілого королівства – величезна, м’язиста істота, розміром з коня. Тор ніколи раніше його не бачив, але чув легенди. Він нагадував лева, але був більший, ширший, його шкіра була насиченого червоного кольору, а очі світилися жовтим. Легенда пов’язувала його малиновий колір шкіри з кров’ю невинної дитини.